Іван Самойлов із Запоріжжя, який у боях на Курщині втратив ногу, каже, що життя штурмовика – це "десь три штурми", а він витримав їх аж 18, поки отримав перше поранення. Зараз, після високої ампутації, він повертається до активного життя й думає, або йти знову воювати, або стати інструктором і ділитися своїм бойовим досвідом з іншими. Адже переконаний, що російська загроза триватиме ще дуже довго.

Цьогоріч Іванові виповнюється 35 років. Воювати він пішов добровольцем, не маючи військового досвіду. Мав лише навички поводження зі зброєю. Брав участь у Революції гідності, а потім – в АТО, як боєць "Правого сектору".

Розповідає, що коли мобілізовувався, одразу сказав, що хоче в штурмовики чи у розвідку. І так вийшло, що потрапив у штурмову роту, та ще й у розвідувальний взвод. У Курській області воював з першого дня операції. Там, за його словами, було, з одної сторони, важче, але, з другої, краще. Бо на Донеччині з 2014-го року вже всі посадки "викосили", а на Курщині вони буяли.

В одній з таких посадок, довжиною 4,7 км і шириною від 200 до 450 метрів з озером посередині, він і отримав поранення. "Ми штумували її три дні, – згадує Іван. – На третій день не було ні їсти, ні пити. Ми пили воду з того озера. І нарвалися, як потім вже вияснили, коли обшукували вбитих, на морських піхотинців тихоокеанського флоту Росії. І все одно в нас не було ні одного вбитого".

Чоловік припускає, що одного разу його життя зберіг Архангел Михаїл, образок якого він помістив під чохол на касці. Куля попала в каску й зрикошетила вгору... Тепер образок архангела постійно з ним.

На війні як на війні

"Коли мене поранило, я засунув у рану руку і ось так ось брудною рукавицею затиснув просто вени, щоб не спливти кров'ю. Тому що це секунди", – згадує Іван Самойлов. 

Про війну він розповідає так само, без прикрас. Страшні речі. Наприклад, що посадки на Курщині завалені трупами з обидвох сторін вперемішку. Або що на сонці у трупів в полі, яких ніхто не забирає, розриваються животи. І він спочатку не розумів, від чого то такий звук. 

Зараз на фронті, за його словами, потенційних трупів – тисячі. Стріляти доводиться так, що відмовляє автомат. Неможливо доторкнутися до розпеченої цівки. Кидаєш автомат, береш наступний – і стріляєш. А ворогів – юрби, юрби, юрби... 

Друг-кулеметник розповідав йому про такий випадок. Приїжджає КрАЗ, вивантажуються 50 людей з нього. Він розстрілює їх з крупнокаліберного кулемета, куля з якого може розірвати людину навпіл. І в те ж місце за півгодини приїжджає такий самий КрАЗ і знову вивантажує 50 людей, просто на ті трупи. І так може бути кілька разів на день...

Іван додає, що в Курській області їм доводилося пильнувати й за цивільними, щоб не мародерствували. Але мирних росіян вони не чіпали і "не вбили жодного, хоч ті відкрито співпрацювали з російськими військами, вели розвідку й доповідали їм". А ось транспортні засоби доводилося відбирати, бо "просто-напросто не завжди за нами приходила евакуація". 

Іронія долі

Штурмовик пояснює, що на Курщині вони здебільшого влаштовували засідки. Поміж іншим, згадує, що з десяток ворогів, яких знищили першими, були кримчанами. І тут же з гіркою іронією додає, що в Ялті похований його тато, і всі родичі по татовій лінії живуть там. 

Сам Іван народився в Тюменській області, на березі Білого моря. Але через два місяці бабуся забрала його в Запоріжжя. Він називає її другою мамою, бо вона няньчила і виховувала його. Була росіянкою, але Україна їй була ближча, ніж Росія. Слава Богу, каже, що бабуся не застала цієї війни, хоч і передчувала її. Коли почався Майдан, сказала, що Росія так просто нас не відпустить. 

Іван Самойлов називає себе патріотом України. Говорить, що з власної волі брав участь у Майдані і впевнений на сто відсотків, що наш шлях – у Європу. Він вільно володіє українською, однак, думає, що мова наразі не має значення, та запевняє, що 80% українського війська розмовляють російською. 

Найпершою умовою справжньої незалежності вважає законодавчо закріплене право на володіння зброєю. "Якби зброя була в людей на руках, якби у нас було так, як в США, Росія б не напала", – переконаний він. Тому каже, що і сам, і його побратими, і люди на звільнених територіях, з якими він спілкувався, тепер матимуть незареєстровану зброю. 

По-друге, на його думку, потрібне вивчення іноземної, бажано англійської мови з дитсадка. "Якщо ми хочемо до 2030-го року увійти в Євросоюз, то ми повинні розмовляти з ними так, щоб вони нас розуміли. Вони нас не розуміють".

І третє: радить готуватися до тривалого протистояння з Росією й звикати до того, що в наступні 50-60 років ми житимемо, як євреї в Єрусалимі. Тому що росіяни нікуди не дінуться. Вони присплять пильність Заходу, все ніби затихне, але самі будуть готуватися і прийдуть знову. Вони влаштовуватимуть тут теракти, підриватимуть поїзди, автобуси, вокзали і казатимуть, що це все українці, це націоналісти, це бандерівці прийшли та зробили. Тому нам треба до цього готуватися і просто сприймати цю дійсність. 

У Центрі діагностики неврологічної патології з допомогою методу нейростимуляції Іванові лікують післяампутаційний  фантомний біль.