Степанія Варунків працює завідувачкою відділу інфекційного контролю обласної клінічної лікарні. У 2023 році дізналась, що має онкологічне захворювання. Вона знає: мусить одужати. Зараз лікується у Швеції. Перенесла дві трансплантації кісткового мозку. Незважаючи на різні прогнози, з дня, коли почула свій діагноз, минуло два з половиною роки. Нізащо у цій красивій жінці не побачите, що вона пережила виснажливий період боротьби з хворобою. Хіба що, – усміхається Степанія, – зачіску змінила. У рамках місяця обізнаності про рак крові розповідаємо історію лікарки, яка стала пацієнткою: щоби допомогти жити й діяти – як людям з онкологічними захворюваннями, так і медикам.

Далі – історія Степанії з перших уст.

Все розпочалося 24 квітня 2023 року. Наші отоларингологи знайшли фурункул у вусі. А сімейна лікарка порадила здати загальний аналіз крові. Оцінивши результат, я подумала, що це, мабуть, помилка. Зателефонувала у лабораторію до старшої медсестри, і вона каже: «Я вам перероблю, швиденько здасте, і зробимо ще раз».

Наступного дня я вже була пацієнткою гематологічного відділення. Це був неабиякий стрес, адже я сама лікар і розуміла складність діагнозу. З плином часу розумію, що ігнорувала деякі симптоми, «спихала» на те, що багато працюю. У мене була надмірна втома, час від часу з’являлися синці на тілі, незначна нудота, блідість шкіри.

Тож сьогодні я поділюся своїми 8 кроками до успішного лікування. Чому 8? Це знак нескінченності.

1. Не ігнорувати симптоми

Потрібно звернутися до свого сімейного лікаря чи гематолога при перших «дзвіночках» організму. Звичайний аналіз крові може змінити все.

2. Довіра та емпатія

Важливо сформувати довірливі стосунки між пацієнтом і лікарем, зокрема, як розказати про діагноз. Це успішна формула того, як проходитиме подальше лікування. Саме так було у мене у Швеції, де рівень емпатії до пацієнта дуже високий. Лікарі ніколи не кажуть: «Все буде добре», бо цього ніхто знати не може. Але завжди говорять: «Ми докладемо всіх зусиль і знань, щоб тобі допомогти». І це дуже важливо почути.

Такі стосунки – через емпатію, допомогу, підтримку – створюють хоча б відносний комфорт під час перебування у лікарні.
Мій лікар-гематолог, доктор медичних наук, професор, має багато регалій, які жодного разу не озвучив. Але завжди з трепетом і переживанням телефонував, щоб запитати, як я почуваюся, чи потрібно щось додатково. Він коментує мої фото у фейсбуці, щиро радіє, коли мене бачить. Це безцінно.

3. Ментальне здоров’я

Підтримка психічного стану – ключова. Якщо ви не справляєтеся з емоціями, які накривають, як лавина, варто звернутися до психолога, психіатра чи священника. Чудово, коли лікарі цікавляться ментальним станом пацієнта або, як у Швеції, дають заповнити спеціальні анкети, де психологічне здоров’я є не менш важливим за медичне.

Підтримка рідних і друзів також життєво необхідна. Бо кожній людині потрібна людина.
А ще я рекомендую прочитати книжку Анастасії Леухіної «Зовсім не страшна книга. Про життя, смерть і все, що поміж ними». Мабуть, завдяки їй я була дещо підготовлена, бо читала її за три місяці до діагнозу. Книга не проста, книга, яка навчає…

4. Лікування – справа гематолога

Я довіряю лікарям. У моєму випадку – це справа гематологів та трансплантологів. І раджу пацієнтам не шукати інформацію в інтернеті – це може лише зашкодити. Якщо є сумніви, краще почути другу думку від іншого спеціаліста чи лабораторії. На кону – життя.

5. Реабілітація з першого дня

Для себе я зрозуміла, за час лікування, що реабілітація – це ключ до успіху, навіть розуміння, що ти реабілітуєшся, пришвидшує шлях до одужання.

У Швеції реабілітація починається одночасно з лікуванням. Ми, мабуть, теж дійдемо до цієї істини. Хіміотерапія – це доволі тривалий етап, тобто 5-7 днів цитостатиків – це не так важко, але потім тебе «доганяє» ряд симптомів, з якими боротись дуже не просто. Лікарі рекомендують щоденно виходити на вулицю на прогулянку після 16.00 (коли немає медичних працівників та пацієнтів).

Можна й 50 метрів пройтись на свіжому повітрі – це допомагає більше, ніж здається. Це профілактика пневмоній, пролежнів, атрофії м’язів. Варто старатись максимально займати людину, давати вибір та нескладні завдання, у мене навіть у палаті була бігова доріжка.

6. Радість у дрібницях

Під час лікування важливо не відмовляти собі в тому, що приносить радість: їжа, хобі, шопінг. Хочеш піти купити собі щось? Піди і купи. Хочеш сходити в кіно чи на виставу? Піди. Хочеш почитати книгу? Почитай книгу. Не хочеш робити нічого? Не роби.
Коли я приїхала до Стокгольма, перше, що я запитала у лікаря : що мені не можна їсти? Він з посмішкою сказав: «В сенсі, не можна їсти? Не замовляй сімейну піцу, бо вона дуже велика і ти її сама не зʼїси, а решту все можна». У лікарняному холодильнику – морозиво, чіпси, солодощі, навіть безалкогольне пиво.

Не можна відкладати на завтра те, що хочеться зробити сьогодні. Це головний урок. Це нереально складно, бо ми всі лягаючи спати думаємо про те, що завтра настане.
Те чого мене навчив мій діагноз – брати максимум можливого від кожного дня. Зараз я ходжу в басейн, багато гуляю, лікар дозволяє мені ходити у спортзал, але я ще трішки лінуюсь.

7. Рак – не вирок

Не можна прогнозувати тривалість життя пацієнта. Зараз є багато можливостей, які дозволяють вилікувати різні типи онкологічних захворювань.
«Людина планує, а Бог керує».

Я живу, працюю, подорожую, займаюся спортом, вивчаю нове… Життя з діагнозом існує. Це важлива істина. Страшно – не лікуватися. Лікуватися – зовсім не страшно.

Коли повернусь на роботу, планую проводити майстер-класи та конференції для лікарів онкологів в напрямку інфекційного контролю і не тільки.

8. Репродуктивне здоров’я

Є державна програма зі збереження репродуктивної функції у жінок та чоловіків перед лікуванням онкологічних захворювань. Вважаю, що про це треба розказувати частіше. В Швеції – це за замовчуванням роблять, адже, можливо, в моменті пацієнти не думають про майбутніх дітей, а з часом, після тривалого лікування, шанси завагітніти знижуються .
У нас у центрі репродукції можна заморозити яйцеклітини, щоб потім – відтворити репродуктивну функцію. І я це зробила, дякуючи Наталії Глушко та Володимиру Воробію. Я – молода жінка. Коли я дізналась про діагноз, мені було 29 років. І перше, що мене хвилювало, – навіть не те, як швидко я одужаю, а чи я зможу народити дитину. 

Як усе це мене змінило?

Моє життя стало більш усвідомленим. Я стала емоційніша, але водночас сильніша, мудріша й досвідченіша, із внутрішнім стрижнем, хоч в мене з цим проблем ніколи не було. Більше ціную кожен день, сміливіша у своїх мріях і бажаннях.

Я однозначно розуміла, що маю одужати. Це була аксіома, беззаперечна річ. Жити – це мрія номер один. А друга – змінювати те, що можу змінити в медицині.

Для мене хвороба – це як пазл: чим швидше його складеш, тим швидше станеш здоровою.
Я знайшла свій сенс життя – надихати, мотивувати своєю історією, змінювати життя інших людей і водночас не втратити себе.

«Я не просто живу після діагнозу — я живу у діагнозі. І це теж життя. І воно варте того, щоб боротися за нього щодня».