Новини лікарні

Майже два роки він працює медичним братом у Центрі фізичної та реабілітаційної медицини Івано-Франківської обласної клінічної лікарні та чотири роки — у Прикарпатському обласному клінічному центрі психічного здоров'я. Каже: «Я жодного разу не жалкую, що повернувся сюди».

Найважче не нам. Найважче хлопцям

Валентин Чучук у медицині понад 30 років. До повномасштабного вторгнення чоловік працював медичним братом у Харківській обласній психіатричній лікарні, що розташовувалася в селі Стрілеча неподалік українсько-російського кордону. Після переїзду на Прикарпаття спочатку влаштувався до Прикарпатського обласного клінічного центру психічного здоров'я, а згодом долучився до команди Центру фізичної та реабілітаційної медицини обласної лікарні.

Реабілітологія стала для нього новою сферою. Довелося багато вчитися: проходити курси, брати участь у тренінгах, переймати досвід українських і закордонних фахівців. Каже, саме війна змусила українську медицину швидше освоювати сучасні підходи до реабілітації.

Валентин розповідає, що його робочий день починається зі звичної для медиків передачі зміни. Далі — вимірювання температури й артеріального тиску, перев'язки, встановлення катетерів, медичні маніпуляції, допомога пацієнтам із порушеннями опорно-рухового апарату та військовим, які проходять реабілітацію. Та професія медичного брата, з його погляду, — це не лише про виконання процедур, а й про людську підтримку, моральну й психологічну, про вміння знайти правильні слова, заспокоїти та розрадити.

На думку Валентина, саме розмова часто стає першим кроком до відновлення. Не менш важливим, ніж ліки чи фізична терапія. Особливо це стосується військових, каже медбрат. Під час навчань, які проводили українські та іноземні спеціалісти, Валентину запам'яталася одна проста порада від військового медика: не поспішати допомагати людині лише тому, що вона пересувається на кріслі колісному, а спочатку запитати, чи потрібна допомога. «Дуже часто більше підтримки потребують родичі, ніж самі військові», — зауважує Валентин, адже воїни швидше адаптуються до нових обставин, а сім'ї мають навчитися жити з цими змінами.

Що найважче для нього в професії? На це запитання відповідає:

Робота, яку не можна було залишити

24 лютого 2022 року Валентин Чучук зустрів удома, в прикордонному селі Стрілеча на Харківщині.

Попри початок повномасштабного вторгнення він, як і інші працівники Харківської обласної психіатричної лікарні, продовжив ходити на роботу. Каже, залишити пацієнтів не могли. Багато з них навіть не усвідомлювали, що відбувається навколо. Незабаром у лікарні зникли світло, вода й газ. «Ми не могли кинути пацієнтів. Холоднеча така була — ну, лютий місяць, нуль градусів у відділеннях. І їсти не було чого їм, бо це ж державна установа, зразу перекрили логістику», — розповідає Валентин. Медики намагалися готувати самі. Спочатку персонал готував удома, поки ще був газ, потім — на вогнищах. Усі, хто мав господарство, приносили те, що залишилося в погребах.

Майже три місяці Валентин із родиною прожив в окупації. Російські військові регулярно приходили з обшуками, перевіряли будинки, шукали зброю та українських військових. Як голова мисливського колективу, він розумів, що може опинитися в особливій небезпеці: «Приходили озброєні, розділяли нас із дружиною по різних кімнатах, обшукували будинок, горище, підвал, господарські приміщення. Питав, що вони шукають. Відповідали: "нациків"».

Виїхати на підконтрольну Україні територію тоді було неможливо. Довелося вибиратися через росію. Разом із дружиною та матір'ю Валентин вирушив у дорогу: після росії шлях проліг через Латвію, Литву, Польщу та Словаччину, після чого родина в'їхала в Україну через Закарпаття.

На російському кордоні їхню машину затримали майже на вісім годин. «Усіх пропускали, а мене відвели вбік. Уже потім латвійські прикордонники сказали: "Вони тебе хотіли забрати. Ти що, не зрозумів?" І тільки тоді до мене дійшло це все».

За кордоном Валентин пробув лише кілька днів, дорогою до України. Каже, мав можливість залишитися в Європі, але без сумніву поїхав в Україну: «Багато людей залишилися. А ми вирішили повернутися сюди. І я жодного разу не жалкую, що повернувся».

«Я вже тут свій»

До Івано-Франківська Валентин Чучук приїхав у липні 2022 року. Каже, місто обрав випадково: «В'їхали сюди, і чомусь, я не знаю чому, зупинився в Івано-Франківську. І дуже цьому радий, що я тут залишився».

Перший час, зізнається, постійно думав про повернення додому. Та зараз розуміє: повертатися нікуди, того дому, який будував разом із родиною майже п'ять років, більше немає. Про те, що будинок зруйнований, він дізнався приблизно два роки тому. Перед повномасштабним вторгненням Валентин саме завершив будівництво власного дому, який допомагала будувати вся родина: «Будиночок, двоповерховий, з мансардою. Такий на 100 квадратів».

Разом із будинком залишилася й частина життя. Як і багато українців навесні 2022 року, Валентин був переконаний, що їде ненадовго: «Ми всі думали, що виїжджаємо на два тижні». Тож більшість речей залишили вдома, з собою взяли лише найнеобхідніше. «На машині все не забереш. Там багато фото залишилося, багато дисків, касет, флешок. Я ж думав, через два тижні повернуся».

Попри пережите, Валентин каже, що на Прикарпатті від самого початку почувався своїм, стереотипів про «схід» і «захід», зізнається, не відчув. Поза роботою він разом із колегами ходить у гори, бере участь у спільних мандрівках і корпоративних виїздах. Каже, саме так колектив стає командою не лише в лікарні.

А Франківськ все більше стає другим домом: «Мого будинку вже немає. Мені нікуди повертатися, і я уже на 99% думаю, що я туди не повернуся».